А ти живеш собі десь там і зовсім не знаєш,
Як я без тебе тут помираю, як загниваю…
Як потрохи з’їдає щоденна турбота, щоденна гризота…
Як затягує мене чорне болото...

    Я забуватиму тебе повільно...
    Але, рано чи пізно, я викину тебе із серця...
    Небагато мине – і стану від тебе я вільним – більше не божевільним...
    А тим часом життя пронесеться...

Ти отримуєш мої листи і складаєш у пачку...
Хоч би раз прочитала – нехай і без інтересу...
Я той дикий маньяк, що пише листи до своєї маньячки...
І у кожному слові – констатація шоку, концентрація стресу...

    Я забуватиму тебе повільно...
    Але, рано чи пізно, я викину тебе із серця...
    Небагато мине – і стану від тебе я вільним – більше не божевільним...
    А тим часом життя пронесеться...